Більшість круїзних пасажирів зустрічають Едфу напівсонними, прокинувшись біля причалу від цокоту копит на корнішу. Це робоче нільське містечко цукрових заводів і курних площ, і спершу воно здається місцем, яке просто проминаєш дорогою на південь до Асуана. Та Едфу береже один із найбільших уцілілих скарбів стародавнього світу, і містечко влаштувалося навколо цього дару з невимушеною, неквапною певністю. Тут немає поспіху, немає тлуму зазивайл такого масштабу, як у Луксорі, — лише екіпажі, що чекають, сук, що пробуджується, і храм, який пережив усе навколо себе.

Храм Гора — це причина, заради якої ви приїхали, і майже ніщо не готує вас до того, наскільки він цілий. Пісок ховав його століттями, і саме тому він стоїть сьогодні з височенним фасадом-пілоном майже неушкодженим, з різьбленням чітким, з дахом досі над головою. Ступіть крізь браму — і величезний гранітний сокіл, сам Гор, увінчаний і пильний, стереже двір. Усередині покої стають темнішими й потаємнішими, доки ви не сягнете святилища й невеликої бібліотеки, колись названої Домом книг, чиї стіни поцятковані назвами папірусів, що давно розсіялися на порох.

Утіха Едфу — це підступ до нього не менше, ніж сам пункт призначення. Поїздка калешем від причалу — частина ритуалу: повільний клуш звичайними вуличками, повз пекарні й перукарні, а візник указує ні на що конкретне. По тому є час на міський сук, де торгують радше для місцевих, ніж для відвідувачів, а чай наливають міцний і солодкий. На південь від містечка лежать старі піщаникові каменоломні Гебель-ель-Сільсіла, де Ніл звужується, а давні каменярі вирубували камінь, що збудував половину храмів Єгипту, — тихіший, порожніший контрапункт до величі Гора.